| Сторінки історії. За збільшення випуску труб завод народжено орденом Леніна |
|
| 03.06.2015 20:58 |
|
Початок 1960-х років ознаменувався новими трудовими успіхами Нікопольських трубників. В грудні 1961 року видав першу продукцію трубний цех №4, який для виробництва нержавіючих труб використовував метод пресування на горизонтальних пресах. За роботу в області технологій машинобудування та значне покращення технології виробництва труб спеціального призначення начальник лабораторії металоведення та термообробки Центральної заводської лабораторії ПТЗ, перший на заводі кандидат технічних наук, О. Є. Вільямс був удостоєний звання лауреата Ленінської премії. На державному рівні також була визнана робота за створення і впровадження у промислове виробництво нового високопродуктивного процесу виготовлення нержавіючих труб методом теплої прокатки, яку здійснили головний інженер заводу С. Й. Василенко, начальник трубовальцювального цеху № 1 Г.О. Сєдих, начальник відділу холодної прокатки ТВЦ № 1 Г. Н. Науменко. Вони були удостоєні Ленінської премії у 1964 році. Для забезпечення потреб основних цехів НПТЗ у 1967 році введено в експлуатацію комплекс щодо виготовлення трубопрокатного інструмента у складі ковальсько-пресового, ливарного, інструментального цехів, які забезпечували інструментом не тільки наш трубний завод, але й інші заводи Міністерства чорної металургії УРСР. У 1968 році Нікопольський Південнотрубний завод випустив труб у 2,3 рази більше ніж у 1958 році – понад 900 тисяч тонн труб. 4 лютого 1966 року Указом Президії Верховної Ради СРСР за успішне виконання завдань щодо збільшення випуску та розширення сортаменту сталевих труб, освоєння нових видів продукції Нікопольський Південнотрубний завод був нагороджений орденом Леніна. Високих урядових нагород було удостоєно 126 працівників заводу, а робітнику ТВЦ-1 П. І. Грязєву присвоєно звання Героя Соціалістичної праці. Це не єдина нагорода заводу у той час. За трудові успіхи у виконанні ювілейних зобов’язань на честь 50-ти річчя Великої Жовтневої Соціалістичної революції колектив НПТЗ був нагороджений пам’ятним Червоним Прапором ЦК КПРС, Президії Верховної Ради СРСР, Ради Міністрів СРСР та ВЦРПС. 28 жовтня 1967 року Рада Міністрів СРСР постановою № 717 присвоїла Нікопольському Південнотрубному заводу ім’я «50-ти річчя Великої Жовтневої соціалістичної революції». Ці видатні успіхи відбулись під керівництвом А.А. Шведченка, який замінив на посту директора заводу П.А. Трубченка, що пішов з життя після важкої нетривалої хвороби у 1963 році.
П. І. Грязєв Народився 26 серпня 1925 року у селі Нестерівка Сергієвського району Оренбургської області у сім’ї робітників. Трудову діяльність розпочав у січні 1942 року на посаді робітника целюлозно-паперового комбінату у місті Красновишерськ Пермської області. У 1944 році П.У. Грязєв був мобілізований у Червону Армію, брав участь у бойових діях з німецькими військовими на території Угорщини, Австрії, Чехословаччини. Після демобілізації у травні 1950 року прийнятий на роботу слюсарем в Центральну лабораторію Нікопольського Південнотрубного заводу, згодом вальцювальником у ТВЦ-1, з червня 1975 року бригадиром дільниці холодної прокатки труб ТВЦ-4 до виходу на пенсію у 1980 році. Указом Президії Верховної ради СРСР від 20 березня 1966 року П.У. Грязєву присвоєно звання Героя Соціалістичної праці. Нагороджений золотою медаллю «Серп і Молот», орденом Леніна, орденом Слави III-го ступеня, 9-ю медалями. Почесний громадянин м. Нікополя. Помер у 1999 році.
Мирослав ЖУКОВСКИЙ,
Та заводская проходная, что в люди вывела меняЭта старая фотография сделана 15 февраля 1955 года. В редакцию ее принес Анатолий Павлович Паталах. Прочитав в нашей газете призыв в связи с 80-летием Южнотрубного завода поделиться воспоминаниями о строительстве и производственных буднях известного во всем мире предприятия, о людях, судьба которых с ним тесно связана, он поднял свой семейный архив и нашел там этот снимок. На нем его отец Павел Дорофеевич Паталах (третий справа в шапке-ушанке) вместе со своей бригадой арматурщиков. Анатолий Павлович не очень много может рассказать об участии отца в строительстве ЮТЗ, поскольку тот с утра до ночи пропадал на работе, а он сам был тогда еще маленьким и не понимал, какая масштабная стройка идет рядом с его домом. Но некоторые моменты будут интересны, поскольку они общие для многих людей, причастных к строительству Южнотрубного. Судьба Павла Дорофеевича Паталаха, как и многих его ровесников, по словам сына, была непростой. Родом он из Запорожской области. В Никополь приехал 22-летним парнем в 1935 году, когда в стране был брошен клич ехать на строительство будущего трубного гиганта. Вскоре женился, молодой семье, как и другим, выделили жилье в бараке. – Помню, лет шесть-семь мне было, – вспоминает Анатолий Павлович. – Выхожу вечером из дома на дорогу, а вдали горит много-много огней – сразу видно, что стройка полным ходом идет, ни на минуту не останавливается. Но издали пацану наблюдать ведь не интересно. Поэтому как-то раз решил сбегать на стройку и посмотреть поближе. Хоть и не близко было, несколько километров, но добрался. С восхищением смотрел, как работают строители, причем на высоте, как красиво горит сварка. Было это возле ЦХВ-2. Как раз рядом и столовая работала, так меня там даже покормили. Я до сих пор помню тот вкусный обед, ведь дома питались очень скромно, жили, можно сказать, впроголодь, так что досыта никогда не наедался. У Павла Паталаха никакого специального образования не было, только несколько классов школы, но он быстро учился на практике, схватывая на лету нужные знания и навыки. Так что, по словам Анатолия Павловича, дома всегда было много различных чертежей, в которых отец прекрасно разбирался и позже научил этому сына. Когда в 1941-м началась война, Павел ушел на фронт, воевал, был ранен и попал в плен. Ранение оказалось серьезным и давало о себе знать, поэтому, когда он после Победы вернулся домой, семья переехала в село, к родителям матери. Но в 1947 году они возвращаются в Никополь, и отец снова начинает работать на стройке. Было время, когда Павел Дорофеевич решил перейти в цех и месяц проработал травильщиком. Но ему не понравилось, и он вернулся в бригаду арматурщиков, которую долгое время возглавлял. Кстати, его бригада строила также дамбу на 8-м сооружении. За добросовестный труд Павел Паталах в 1948 году был награжден орденом Трудового Красного Знамени. Была у него также медаль «За восстановление предприятий черной металлургии юга». Много раз бригада Павла Дорофеевича становилась победителем социалистического соревнования, а его фотография постоянно висела на Доске почета. К сожалению, ранение на фронте и тяжелая работа заметно сказались на здоровье Павла Паталаха, и он рано умер. Ему был всего 51 год. Но эстафету отца подхватил сын, который нисколько не сомневался, что его судьба тоже будет связана с трубным заводом. Так и произошло. Анатолий Павлович проработал на предприятии целых 47 лет. Пришел на ЮТЗ сразу после армии в 1964 году. Начинал монтажником-высотником, строил цех №3, а потом почти двадцать лет трудился травильщиком. Работал в жилдорцехе, в ЦХВ-2. Всю свою жизнь проработала на заводе и его жена, кстати, тоже на вредном производстве. А сейчас крановщиком продолжает трудовую династию их дочь. Так что старая известная песня о весне на Заречной улице в некотором роде отражает и жизнь членов семьи Паталах. Они тоже ни на что не променяли ту заводскую проходную, которая вывела их в люди, честно и добросовестно трудились, оставив после себя успешное производство и хорошую память.
Павел Паталах (третий справа в шапке ушанке) с бригадой арматурщиков.
Ольга ПРИХОДЬКО.
Статья предоставлена лучшей газетой Никополя — "Проспект Трубников". Подписывайтесь на газету в специальном разделе нашего портала -"ПОДПИСКА", а также во всех почтовых отделениях. Свежий номер "Проспекта" Вы сможете приобрести в точках продажи прессы. |