Перша половина 1980-х років була періодом розквіту Нікопольського Південнотрубного заводу, як флагмана трубної промисловості СРСР, продукція якого мала особливо важливе значення для всієї країни. 

До складу основних цехів заводу у 1984 році був введений трубоволочильний цех №5, який випускав тонкостінні безшовні нержавіючі труби діаметром 20–76 мм стінкою завтовшки від 1,5 до 4 міліметрів, що вимагало особливої підготовки обладнання, а також високої кваліфікації робітників та інженерно-технічного персоналу. 

Архівні документи безпристрасно свідчать, що за перед’ювілейний 1984-й рік Нікопольський Південнотрубний завод випустив 1 354 302 тонни труб, загальна довжина яких складала 242 421 131 метр. Кожний основний цех здійснив свій внесок до загально трудового досягнення:

• трубопрокатний цех №1 – 130 735 тонн

• трубопрокатний цех №2 – 301 331 тонна

• трубопрокатний цех №7 – 666 975 тонн

• трубопресовий цех №3 – 37 448 тонн

• трубопресовий цех №4 – 21 760 тонн

• трубоволочильний цех №1 – 106 703 тонни

• трубоволочильний цех №2 – 22 497 тонн

• трубоволочильний цех №4 – 3 964 тонни

• трубоволочильний цех №5 – 692 тонни

• трубний цех №5        – 77 998 тонн

• цех геологорозвідувальних труб № 6 – 35 027 тонн 

Нікопольський Південнотрубний завод став унікальним підприємством, що використовувало в організації виробництва велику кількість технологій, в тому числі передових. А щодо різноманітності і складності сортаменту, то наш завод не мав аналогів як у вітчизняній, так і світовій металургії. 

Нікопольські трубники освоїли виробництво більш ніж 140 профілемаркорозмірів труб діаметром від 0,3 до 920 мм та стінкою завтовшки від 0,08 до 180 мм, більш ніж 200 різних марок сталі та сплавів. Нікопольська трубна продукція використовувалась у харчовій та легкій промисловості, авіації, приладо- і кораблебудуванні, медицині, промисловому та цивільному будівництві, виробництві мінеральних добрив тощо. Значна доля продукції НПТЗ виготовлялась на замовлення військово-промислового комплексу та на експорт у десятки країн світу. 24% трубної продукції мали Державний знак якості.

Нікопольський Південнотрубний завод та його наукові, конструкторські, проектні підрозділи, в яких працювали 17 кандидатів технічних наук, підтримували постійні зв’язки більш ніж з 50 науково-дослідницькими та навчальними закладами, дослідно-конструкторськими бюро тощо. Щорічно завод у творчому співробітництві з науковцями виконував близько 50-ти проектів щодо освоєння нових технологічних процесів. Вперше в СРСР та світовій практиці було розроблено і впроваджено нову технологію виробництва труб з металу електрошлакового переплаву, аргонно-дугового зварювання нержавіючих труб, вакуумного термохромування, виробництво біметалічних та багатошарових труб тощо.

За великі досягнення у науково-технічному розвитку трубного виробництва, прискорення його технологічного прогресу та освоєння нових видів труб Указом Президії Верховної Ради СРСР від 28 червня 1985 року Нікопольський Південнотрубний завод був нагороджений орденом Дружби народів. 25 трубників були удостоєні звання «Заслужений металург УРСР», 3 – «Заслужений працівник промисловості УРСР», 1 – «Заслужений працівник транспорту УРСР», 35 – звання «Почесний металург».

У жовтні 1985 року звання Героя Соціалістичної Праці було присвоєно вальцювальнику цеха №1 С. О. Сомкіну, а машиніста електромостового крану цеха №7 Л. О. Щербакову нагороджено орденом «Трудової слави» I ступеня, і вона стала повним кавалером цієї високої державної нагороди.

На початку 1980-х років були проведені соціологічні дослідження колективу Нікопольського ПТЗ. Загалом 83,5% його 20-тисячного виробничо-промислового колективу складали робітники, 9,1% – інженерно-технічні працівники. Зі всієї кількості працівників заводу 44,3% складали жінки, 55,7% – чоловіки. Середній вік трудящих заводу складав 37 років.

Основна чисельність трубників мала значний стаж роботи на заводі: 23,2% – від 8 до 15 років, понад 15% – 28,2 років. Стаж менше 5 років мали 37,8% працівників заводу: це були в основному молоді люди, більшість з яких прийшла з Нікопольського металургійного технікуму та професійно-технічного училища №34 – головних центрів підготовки робітничих кадрів. 7,8% працівників заводу мали вищу освіту (багато з них отримало її у Нікопольському загально-технічному факультеті), 14,4% – середньотехнічну, 40,2% – загальну середню освіту. Щорічно без відриву від виробництва навчались в школах робітничої молоді, технікумах та інститутах не менше 25% працівників заводу (від 5000 до 6000 робітників).

Протягом післявоєнних десятиліть приділялось багато уваги соціальним аспектам діяльності трубного гіганта. Було організовано цілодобову роботу 12-ти їдалень, лікувальне харчування. Відкрито новий корпус медико-санітарної частини на 2000 відвідувань в день з відповідним обладнанням. Не без труднощів виконувались програми забезпечення житлом працівників НПТЗ. Підвищений рівень оплати праці дозволяв підняти рівень добробуту трубників. На 100 працюючих в середньому нараховувалось 67 радіоприймачів, 90 телевізорів, 51 магнітофон, 15 електропрогравачів, 15 музичних інструментів, 26 фотоапаратів, 12 мотоциклів, 14 легкових автомобілів, 6 моторних човнів, 62 швейні машини, 70 пральних машин, 88 холодильників, 54 пилососи.

Для дітей трубників були збудовані три дошкільних заклади на 780 місць, для відпочинку школярів – табір «Восход», для відпочинку дорослих – Палац культури, спортклуб «Трубник», стадіон «Металург», яхт-клуб тощо. Історія одного з найбільших підприємств країни була показана в народному музеї «Бойової і трудової слави Нікопольського Південнотрубного заводу». 

Сергій Олександрович Сомкін.

Народився у 1938 році у місці Кисельовськ Новосибірської області. Після переїзду до міста Нікополь вступив на навчання на прокатне відділення Нікопольського металургійного технікуму, з 1958 року почав працювати на Нікопольському Південнотрубному заводі. У 1968 році був направлений у Народну Республіку Болгарію у службове відрядження для монтажу прокатного стану металургійного заводу. У 1981 році був направлений у службове відрядження на металургійний завод у Соціалістичну Республіку Румунію. За видатні успіхи у виконанні завдань соціалістичних зобов’язань в XI п’ятирічці, особистий великий внесок у вдосконалення технології інтенсифікації металовиробництва і трудовий героїзм Указом Президії Верховної Ради СРСР від 29 жовтня 1985 року Сомкіну С. О. було присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці. Нагороджений Золотою медаллю «Серп і Молот», орденами Леніна, Жовтневої революції, Трудового Червоного прапора. Помер у 2012 році.

Мирослав ЖУКОВСЬКИЙ,
Роман МІЛЬЧЕНКО.

КАТАЛ ТРУБЫ НА УРАЛЕ, МОНТИРОВАЛ «БОЛЬШОЙ ШТИФЕЛЬ»…

Вспоминает Заслуженный металлург Украины Анатолий Тарасенко

Когда началось строительство Южнотрубного завода, мой отец Павел Тимофеевич (сотник украинского красного казачества в гражданскую войну) работал в «Дорстрое» города Никополя. Он вместе с товарищами мостил улицу Антипова гранитом, чтобы поступающее оборудование могло перевозиться от Днепра до завода быстро и без проблем, ведь по грунтовой дороге, особенно после дождя, делать это было очень сложно.

Позже отец начал работать в тресте «Никопольстрой» штукатуром – с помощью тачки заливал раствором бетона фундаменты строившихся цехов. Затем как лучшего строителя его послали на учебу, чтобы он мог управлять новейшим на то время станом «Роккрайт».

Мать моя была геодезистом, размечала места под строительство цехов. Так что мои родители непосредственно принимали участие в строительстве нашего трубного гиганта.

Поскольку ЮТЗ был объявлен Всесоюзной стройкой, на завод приехали ленинградские комсомольцы-добровольцы. Для них на территории построили жилой барак, в котором отцу, как герою гражданской войны, выделили две комнаты. А вскоре мы получили квартиру в бараке на третьем участке. Помню, что на территории завода работали продуктовый магазин, столовая, фабрика-кухня на три тысячи рабочих (на месте, где потом появился ТВЦ-2).

Все привезенное оборудование лежало под открытым небом (на месте нынешнего цеха №7). Третий участок стал районом, где жили, в основном, строители завода. Там построили баню, магазин, клуб строителей, спортзал, почту, небольшой крытый рынок. Ниже, по реке Бакай, в землянках и временных домиках жили строители-грабари. Каждое утро они ехали на работу на грабарках, запряженных лошадьми. В районе Соцгорода строился высотный на то время четырехэтажный дом для трубников. Транспортного сообщения с Никополем не было, так что приходилось ходить пешком. Тогда завод огорожен еще не был, так что мы, в то время школьники, часто бегали туда и заглядывали в цеха. Нам было очень интересно, что там происходит. На заводе звучал гудок, который сообщал о начале и окончании смены. Из города до него ходил рабочий поезд по проспекту Соцгорода.

Шло время, завод продолжал строиться и одновременно наращивать темпы производства. Многие ребята, родители которых принимали участие в строительстве предприятия или катали трубы, тоже выбирали для себя профессию металлурга. Так ЮТЗ стал частью и моей жизни.

В октябре 1940 года в стране создавались трудовые резервы – появились ремесленные и железнодорожные ученики. В Никополе на базе Южнотрубного завода открылось ремесленное училище №9 на 450 учащихся. В нем могли учиться юноши и девушки в возрасте 14 лет и с образованием 7 классов школы. В группу прокатчиков поступил тогда и я. Нас было три группы, и мы ходили на практику в цеха завода как настоящие рабочие – в спецовке. И очень этим гордились.

В цехе нас закрепляли за опытными вальцовщиками, которые делились с нами своими навыками. Мы готовили заготовки труб для проката, смазывали механизмы, убирали рабочие места и т. п. Одним словом, были на подхвате. Стан нам, неопытным юнцам, конечно, не доверяли, но мы внимательно присматривались к работе вальцовщиков и понемножку набирались опыта.

Когда в 1941 году началась война, нас пригласил к себе в кабинет директор завода Д. М. Астахов и сказал: «Теперь вы не ученики, а прокатчики, которые должны катать трубы для фронта вместо ушедших воевать старших товарищей». Так что два месяца до эвакуации мы учились изготавливать трубы для армии.

Скажу прямо, условия для работы тогда были просто невозможные: жара, дым, дышать просто нечем, а окна закрашены черной краской с целью светомаскировки. Кроме того, из цеха ночью выходить не разрешалось – фашисты постоянно летали над заводом и Никополем. Чем ближе подходил фронт, тем активнее завод готовили к эвакуации: разбирали станы и оборудование, но трубы катать продолжали.

Анатолий Тарасенко 

 Следы «хозяйничания» немецких оккупантов

Нас, ремесленников, разместили в здание школы №10 (возле стадиона «Металлург»). Мы сами вырыли во дворе между деревьями щелевые бомбоубежища. По тревоге ночью мастера заставляли нас прятаться там, но мы натягивали одеяла на головы и продолжали лежать.

Ремесленников и рабочих других предприятий города посылали рыть противотанковые окопы около Перевозских Хуторов (возле города Орджоникидзе). Но вскоре нас отправили назад, поскольку гитлеровцы обошли эти окопы, и они оказались не нужны.

В это время мои родители уехали с заводским оборудованием на Урал. Было это 15 августа 1941 года. Стали и ученики училища готовиться к эвакуации. Нас, ремесленников, поместили в большие четырехосные вагоны с соломой на полу. Большинство ребят пришли провожать родители. Вдруг на станцию Никополь налетели вражеские самолеты, и фашисты начали из пулеметов поливать по людям. Появились первые убитые и раненые железнодорожники. Поэтому многие родители не отпустили своих детей в эвакуацию, а мы поехали.

Вернее, сначала до станции Канцеровка мы всю ночь шли пешком – вдоль железной дороги, сбоку насыпи, положив руку на плечо впереди идущего. Рано утром пришли до пункта назначения. И опять попали под обстрел. На станции нас опять бомбили и поливали свинцом немецкие самолеты. Были убитые и среди ремесленников, и среди солдат из эшелонов, стоящих в Канцеровке и направляющихся на фронт. Целый месяц мы ехали на Урал. Сначала прибыли в Магнитогорск, но нарком черной металлургии И. Тевосян отправил нас в город Первоуральск, где монтировались прокатные станы, привезенные из Никополя, на которых мы должны были работать.

В начале 1942 года организовался Уральский добровольческий танковый корпус, с которым ушел воевать и мой отец. А меня, 15-летнего паренька, поставили вместо него на прокатный стан.

Всю войну никопольские трубники катали трубы для Великой Победы. В 1944-м, когда освободили Никополь, моя мать и меньший брат уехали. А меня как специалиста-трубопрокатчика не отпустили с Первоуральского завода №703. Только в 1947 году я вернулся в родной город и начал работать на ЮТЗ. Строил цех №2, монтировал стан «Большой штифель». Не без гордости могу сказать, что мне посчастливилось быть участником проката первой трубы после его монтажа.

Таким образом, никопольский трубный завод стал для меня по-настоящему родным. Я, можно сказать, вырос на нем, сформировался как специалист и много лет старался сделать его процветающим и успешным предприятием. К счастью, на заводе оценили мои усилия и отметили многими наградами. Я награжден орденом Октябрьской революции, медалями «За восстановление черной металлургии Юга», «За трудовую доблесть», «За доблестный труд в дни Отечественной войны 1941–1945 гг.».

Недавно мне исполнилось 90 лет. 35 из них я проработал на горячем прокате. Поэтому юбилей родного завода воспринимаю как свой личный и радуюсь, что дело дедов и отцов сегодня продолжают их дети и внуки, которые нисколько не уронили высокий авторитет никопольских трубников.

Записала Ольга ПРИХОДЬКО. 

Статья предоставлена лучшей газетой Никополя — "Проспект Трубников". Подписывайтесь на газету в специальном разделе нашего портала -"ПОДПИСКА", а также во всех почтовых отделениях. Свежий номер "Проспекта" Вы сможете приобрести в точках продажи прессы.