В епоху будівництва розгорнутого соціалізму у партійно-радянській владній структурі діяла розгалужена і всебічна система добору, підготовки і перепідготовки кадрів. Як правило, випадкові люди у номенклатуру не потрапляли. Кадрове формування партійних та радянських органів та партійних газет (а вони на той час вже були такими) проходило планово і скрупульозно.

Висування кадрів відбувалось за принципом від меншого до більшого. Опанувавши та проявивши себе на ввіреній ділянці, людину висували на більш відповідальну посаду. Через це горнило довелося пройти і мені.

Відпрацювавши певний час редактором районного радіомовлення, був переведений завідуючим відділом листів районної газети, що на Миколаївщині. Не минуло і року моєї роботи на новій посаді, як запросили до обкому Компартії України спочатку до сектора преси відділу пропаганди, потім до оргвідділу, а вже потім до секретаря обкому партії І. Васильєва.

Розмови зводились до одного: чи є бажання здобути освіту в Вищій партійній школі при ЦК КП України на відділенні журналістики? Пояснив, що я навчаюся заочно в університеті на історичному факультеті.

-       Стаціонарне навчання та заочка, як кажуть в Одесі, – це дві великі різниці, – мовив секретар обкому. – Університет можна закінчити і потім.

Так я став слухачем Вищої партійної школи (ВПШ), яку закінчив у 1976 році. За розподілом того ж обкому партії повернувся в районну газету відповідальним секретарем. Відпрацювавши рік, був переведений заступником редактора в інший район.

З відкриттям газети «Південна зоря» (рішення про це приймало тоді УК КПУ) за домовленістю двох обкомів партії (Миколаївського і Дніпропетровського) про переведення був призначений заступником редактора і завідуючим парт відділом новоствореної газети. Так і пропрацював у «Південці» майже 30 років, з яких 21 – головним редактором.

Для чого я так довго розповідав про себе і систему кадрової політики в ті роки? Хочу поінформувати читача про мотиви свого перебування в Києві у 1986 році.

Думаю, що читачеві цікаво довідатися, а старшому поколінню поновити в пам’яті часи системної кадрової політики в недалекі часи.

Через кожні п’ять років випускники ВПШ (керівники партійних і радянських органів та ЗМІ) неодмінно викликалися через обком партії на перепідготовку. Друга моя перепідготовка припадала на травень 1986 року.

Буяла весна. 11 травня заїзд на двотижневу перепідготовку з питань контрпропаганди. Від області їду я, заступник редактора і зав. парт відділом «Південної зорі» і на аналогічній посаді газети «Зоря» Володимир Головко (на жаль, вже покійний).

26 квітня Чорнобильська трагедія затьмарила не лише небо, а й розум людей. Телефоную в Дніпропетровський обком партії (сектор преси) з приводу поїздки. Думаю, напевно її відмінили.

-  Ніяких додаткових вказівок з УК не надходило. Тому, Володимире Петровичу, треба їхати. Нічого страшного там немає. Не відмінили навіть велогонку миру та травневі демонстрації, – закінчив розмову завідуючий сектором обкому.

... Київ зустрів нас сонячною погодою і людською настороженістю. У метро відчуваємо певну принишклість пасажирів. Люди говорять здебільшого пошепки. Зрозуміло, що коментується загалом неофіційна інформація.

Пересівши на тролейбус, треба було добратися до вулиці Маршала Будьонного (нині Богговутівська), відразу відчули подих чорнобильського Києва. Вулицями весь час курсували поливальні машини. Мили не лише дороги, а й тротуари.

Коли заходили до гуртожитку ВПШ, то звернули увагу перед порогом на трубу, з якої весь струїлася вода. Відбувалося своєрідне очищення взуття від пилу.

Прийнявши душ і переодягнувшись (обов’язковий атрибут для відвідання будівлі ВПШ – світла сорочка та краватка) прийшли на першу лекцію.

Зайшли до аудиторії ректор ВПШ, відповідальні працівники ЦК КПУ і з ними віце-президент академії на ЦК України К. М. Ситник.

Після вступного слова відповідального працівника УК КПУ про те, для чого зібрали нас на чергову перепідготовку, слово надали віце-президенту АН України, фахівцю з питань біології, ботаніки та природознавства К. Ситнику. Знали ми колишні слухачі ВПШ, його, як мислячу і принципову людину, яка частенько виступала з лекціями перед нами.

-       Нашу державу, а якщо хочете, все людство, спіткала велика біда: аварія на Чорнобильській АЕС. Про масштаби техногенної катастрофи через два тижні після неї говорити ще зарано. Але скажу відверто у цій аудиторії: її наслідки будемо відчувати ще не одну сотню років, – потім академік зробив паузу і далі мовив. – Чимало речей, про які говоритиму, носять конфіденційний характер. До цих пір ми уявляли атом, як величезне досягнення цивілізації в умовах мирного використання. Виявляється, що наша недбалість, надія на «авось пронесе» поставила нас на межу життя і смерті. Наслідки Чорнобиля будуть гіршими, як після якоїсь локальної війни. Уражені радіацією будуть повітря, вода і земля. Одним словом, все живе.

В аудиторії стояла така тиша, що можна було почути, як б’ються перші весняні мухи об шибку. Обличчя присутніх після перших вражень від зустрічі набули серйозності і відповідальності.

Далі віце-президент академії наук говорив про наслідки екокатастрофи, повідав,що чимало людей отримають опромінення, яке потягне за собою життя та хвороби чималої кількості людей.

-       Про цих героїв, які зараз вгамовують 4-й реактор, має потурбуватися держава, і ми, люди, які завдяки таким як вони, залишимось живими та здоровими.

Переказувати все, що було сказано через два тижні після аварії, немає сенсу. Написано, переказано, відзнято та показано вже про ті події більше ніж досить. Ось лише декілька деталей, пережиті та побачені особисто.

Коли перейшли формату розмови «запитання – відповідь», академік відповідав коротко і лаконічно.

-       Чим можна упередити наслідки опромінювання? – запитали у нього.

-       Мені довелось бувати на різних ядерних об’єктах, кажуть, що непогано спрацьовує сухе червоне вино. Випивають протягом дня один-два стакани.

Не довго думаючи, по закінченні лекції «перепідготовці» ринулись до гастрономів. Але з’ясувалось, що проблема з червоним сухим вином вже існує в Києві. Довелося їхати на Хрещатик. Разом із В. Головком (поселились разом) взяли одразу ящик «Каберне».

Перед сніданком склянка «Каберне» була обов’язковим атрибутом. Часто й вечеряли з червоним сухим.

Подальше перебування у Києві не було комфортним. Намагалися, за рекомендацією вчених, менше бувати на вулиці. Дехто після першого тижня перебування відчував вже подразнення в горлі.

Але висидіти в аудиторії та гуртожитку, коли надворі буяє весна, було неможливо.

Головна прикмета Хрещатика – періодично по вулиці їздили вряд три миючі машини, які змивали з дороги пил. Їздили вони і по тротуарах, що створювало для відпочиваючих численні незручності.

Згодом стали пожежні та спеціальні машини поливати водою – своєрідне миття, житлові будинки. Висотки поливали з вертольотів. Незабутні враження.

Спостерігаючи за тим, як «вмивали» дороги та будинки, не покидало відчуття незрозумілості: а куди збігає забруднена вода? Неважко було зрозуміти, що все це приймав великий Славутич.

Не можу не сказати і про те, що в ці напружені та багато в чому незрозумілі дні ми стали свідками активної комерціеполізації ділками то, що погано лежало або просто було кинуто у зоні відчуження. На вулицях, у підвороттях пропонували «дешевий» одяг та інший домашній скарб. У зв’язку з цим ганебним явищем згодом активізувалась міліція.

Практично у кожного з нас є знайомі, однокласники та одногрупники, які проживають в столиці. Як правило, намагаємось зателефонувати (мобільних телефонів ще не було) і зустрітись, щоб побачитись чи поговорити.

Всіх на той момент об’єднувала не лише багаторічна дружба, а й велике лихо, яке прийшло на Україну. Зателефонувавши колишнім однокласникам і запропонувавши зустрітися в кафе на «рюмку чаю». Зустрілися, пообіймалися, поговорили про життя-буття. Як кип’яток на голову сприйняли повідомлення однієї однокласниці про те, що її чоловік працює у Чорнобильській зоні вахтовим водієм і привозить чимало хороших речей, які там просто заходь у квартиру і бери.

Коли я розповів присутнім про те, що мені довелося почути на своїх курсах про аварію в Чорнобилі і її наслідки, настрій зіпсувався в усіх. А особливо у Людмили, яка нахвалялася своїми надбаннями.

Коли прощалися, сказав Людмилі, що підтримала і решта однокласників: «Все викинь на смітник і заборони чоловікові будь-що привозити звідти до дому». Через кілька днів Людмила зателефонувала і сказала, що зробила так, як ми порадили.

Через кілька років довідався, що вся сім’я однокласниці – вона сама, її чоловік, донька та син – мали серйозні проблеми зі здоров’ям. Подальша їхня доля невідома.

... Ось такі спомини спливли напередодні вже 27-ї річниці від дня Чорнобильської трагедії. Життя засвідчило, що сказане науковцями про наслідки аварії чорним крилом торкнулися численних сімей. Примусило задуматись, що плоди цивілізації не завжди у радість. Сучасні технології не узгоджуються з безвідповідальністю, сирістю і низьким професіоналізмом. «Авось» – це біч, від якого треба весь час позбуватися і викорінювати на всіх щаблях.

Наступне, що і сьогодні викликає великий подив: недостатня, а в окремих випадках і повна відсутність поінформованості населення про аварію стала питанням життя та смерті багатьох людей. На превеликий жаль, і нині ми наступаємо на «чорнобильські» граблі. Виявляється, швидко забувається як добре, так і погане. А погане не треба забувати, воно не повинно повторюватися.

... Коли підходить 26 квітня, не можна не згадати події того часу, свідком яких ненароком був особисто. Згадуються поіменно ті, кого немає поруч. Адже вони народилися для щасливого життя, а його забрала невидима радіація.

В пам’ять про померлих і в ім’я живих пам’ятатимемо: Чорнобиль не повинен повторитися. А це залежить від нас, небайдужих людей.

Володимир Глядченко.

Страшна й пекельна та біда –

Чорнобильські простори…

Це безліч років забуття,

Це безліч років каяття…

Безвихідь та докори…

Там зяють пусткою міста,

Там села плачуть тужно,

Там рідна  Матінка-Земля…

Сплюндрована бездушно.

А скільки хлопців та дівчат

Понівечено в пеклі?!.

Їм вже в домівки онучат

Не принесуть лелеки…

Маленькі сироти отих,

Що вже лежать в могилах,

Зроняли потайки сльозу

На кам’янистих брилах.

Під тими брилами лежать

Батьки їх безталанні.

Синам не встигли ви  сказать

Слова свої останні.

Вас називають

холодним словом

«ліквідатори»

А ви – Чорнобиля герої,

Бо амбразуру ядерного пекла

Змогли закрить навік собою…

Давайте, люди, пам’ятати

Всіх тих, хто вже пішов у небуття…

Й святую Землю шанувати

Заради Миру, Щастя і ЖИТТЯ!

Статья предоставлена лучшей газетой Никополя — "Проспект Трубников". Подписывайтесь на газету в специальном разделе нашего портала -"ПОДПИСКА", а также во всех почтовых отделениях. Свежий номер "Проспекта" Вы сможете приобрести в точках продажи прессы.