Здається, бандура – це вже не зовсім «езотика» і зовсім не «архаїка»

До Нікополя знову завітав вже відомий не тільки на теренах України, а й далеко за її межами, бандурист Віктор Пашник. Моє перше знайомство з творчістю цієї обдарованої людини відбулося кілька років тому під час його сольного виступу в НКДЦ (тоді його на сцені підтримував «колега по музичному фронту», музикант з Білорусі Микита Цеханович). Нинішній концерт, як і дебютний, пройшов з аншлагом, зал аплодував молодим музикам стоячи. І було за що, адже мати такий сильний голос, майстерно володіти бандурою та гітарою Богом дано не кожному.

Це вже майже аксіома: виступи Віктора Пашника завжди відбуваються у теплій, майже сімейній атмосфері. Віктор охоче розповідає про себе, дає відповіді на різні питання зацікавленої публіки. Родом Віктор – з села Кулачківці, що на Івано-Франківщині. Свого часу молодий талант закінчив єдину в Україні Стритівську кобзарську школу,а до цього встиг неабияк опанувати гітару, трубу, акордеон і фортепіано. Має диплом вчителя музики Чернігівського університету.

Взагалі-то бандурист – незважаючи на глибокі народні коріння і традиції – явище у сучасній музиці ще досить екзотичне. Проте воно сміливо та впевнено торить свою стежину, та що там стежину – дорогу! Поруч з цілою плеядою тих, хто розвиває фольклорно-класичні та епічні традиції кобзи та бандури (Василь Жданкін, Василь Нечепа, Тарас Яницький, Живосил Лютий, брати Литвини, Юліан Китастий, Тарас Силенко, академічні капели та тріо, ансамбль «Барви України») з’являються талановиті виконавці, які акомпанують на бандурі своїм сучасним авторським бардівським пісням (Тарас Компаніченко, Валерій Маренич, Едуард Драч), виконують кавер-версії та електроні мікси, камерні інструментальні твори, світові ретро– та сучасні хіти в стилі «Музичний шарж» (ансамбль «Шпилясті кобзарі», Ярослав Джусь, тріо «Брати») та навіть грають джаз та фьюжн (Роман Гриньків, Георгій Матвіїв). А значить, не така це все «архаїка» – наша славетна бандура!

Це блискуче доводять шоу «Україна має талант» та «Хвилина слави». В цьому переконаний і наш герой, який з великим бажанням розповів про свій музичний інструмент і своє кобзарське життя.

– Вікторе, розкажи, коли відбулося твоє перше знайомство з бандурою?

– Бандуру вперше взяв до рук у кобзарській школі – мені її просто видали і сказали: «Вчись, хлопче!». З цього і почалось моє нерозривне життя з цією істинною «перлиною» українського музичного інструментального арсеналу.

– Скільки бандур ти маєш на даний момент і з якою саме виступаєш на концертах?

– Бандур у мене – чотири, і зараз у всіх моїх подорожах мене супроводжує одна з них – інструмент типу «львів’янка», як кажуть на сленгу бандуристів. Це більш легка і зручна для частих подорожей бандура виробництва Львівської музичної фабрики. Існує ще бандура «Чернігівська», вона більш важка і має більше струн. До речі, якщо стандартна бандура налічує 55-58 струн, то концертна – 61-65.

– Як сприймають тебе з цим музичним інструментом, наприклад, в Росії чи Казахстані, де ти багато подорожував?

– Відношення – дуже тепле, багато людей спочатку дивуються: мовляв, що це за штука? Навіть прикордонники часто просять заграти, і перші ж звуки відразу зачаровують людей у формі і справляють на них дуже позитивні враження.

– Бандура складніше гітари і в побуті, і в грі?

– У побуті так, у грі – ні. Бандура – більш універсальний інструмент, гітара – більш ритмічний.

– Образ українського бандуриста завжди мимоволі ототожнювали з образом справжнього українського патріота. От ти, приміром, відчуваєш себе патріотом?

– І не соромлюся цього! Я ж кобзар, врешті-решт. Я люблю все українське, а перш за все – свою землю. У мене є свій сад, виноградник, кілька квітників. Мрію відродити дідівську хату, якій 86 років. І ще почистити криницю, якій ще більше рочків і яка ніколи не всихала.

– Коли на це вистачить часу? Адже життя музиканта – це суцільна дорога та стук колес… До речі, багато подорожуєш?

– Зараз вже менше, аніж це кілька років тому. Хочу врешті-решт осісти, сім'ю завести, щоб мені сорочку погладили, їсти приготували, щоб я когось приголубив. Але з 2004-го по 2007-й подорожував дуже активно. У тому числі – по Росії разом з "Караваном сонячних бардів" у вишитій сорочці з бандурою. І нас достатньо тепло приймали. Я дев’ять місяців в 2006-му із спального мішка не вилазив. Концерти в Петербурзі, Середній Азії, на Сахаліні, у Владивостоці, на Кавказі ...

А ще я грав просто на вулицях і просто неба в Казані, в Алма-Аті…Ттам теж була муза. Подорожував автостопом, зупинявся у знайомих ... У Росії на гітарі не дуже люблю грати, тому що просять часто грати російський рок. А на бандурі я граю народні або свої пісні українською, і ніхто не опирається цьому, слухають. Нещодавно повернувся з Європи, був у Латвіі, Норвегіі та Швеції. Дуже сильно там захворів, думав, що вже й не видужаю, але Бог дав ще життя (посміхається).

– До речі,ти – релігійна людина, в Бога віриш?

– Я людина віруюча, але не відношу себе до якоїсь релігії. Адже Віра та віросповідання, віднесення себе до якоїсь конфесії – це не є синоніми. Сучасна релігія, як на мене, це дуже хороший бізнес, а всі наші слов’янські звичаї, на жаль, забуваються і відходять в небуття. Мені дуже близькі погляди сучасних рідновірів, але не потрібно робити з цього культ. Просто треба підтримувати і поважати звичаї і вірування наших предків.

В Нікополі Віктор Пашник – вже не вперше, наш край він вважає рідним, має тут багато друзів і прихильників. І вже вкотре з творчістю Віктора Пашника нас знайомлять активісти громадської організації «Нікополь-АРТ», за що Віктор їм дуже вдячний. Минулого разу, в лютому, Віктор познайомив зі своїми піснями учнів декількох загальноосвітніх шкіл, та й тепер він також не оминув зустрічі з молоддю Нікополя і взяв участь у музичній зустрічі «Співаймо, бо ми того варті!», яка пройшла в актовій залі Нікопольського Економічного Університету. Пашник залишився вірним собі і зміг – в прямому сенсі цього слова – «закохати» студентів у свої кобзарські пісні. Його сольний концерт у КСК НЗФ теж зібрав чимало прихильників, зал під час виконання останньої пісні «Земле моя, вставай» аплодував і проводжав музиканта стоячи. А нових друзів і справжнє визнання не тільки серед нікопольців, а й серед гостей міста Віктор отримав під час короткого, але змістовного виступу на 9-му фестивалі польсько-української культури. Глядачів буквально переповнювали емоції і щирі почуття.

Ось така харизма Віктора Пашника. Можна сказати, феномена та легенди сучасної української музики, адже його пісні у живому виконанні будь де – чи то на вулиці, чи то на професійній сцені – викликають багато почуттів, окрім одного – байдужості. Кожен знаходить в співах Пашника щось своє, рідне, те, що ми непомітно втратили у сучасному виру життя. І Віктор Пашник відкриває нам цей світ, світ любові до близьких, любові до рідної землі. А закінчити хочеться словами з його пісні «Чуєш дзвін», які – хоча й метафоричні, проте актуальні і зараз:

«Брате, більше не можна сидіти без діла,
Раджу встати з дивану і йти на війну.
Та поки ще чуприна твоя не зсивіла –
Пора боронити свою сторону…»

Дмитро ЛУГОВСЬКИЙ
фото автора

Статья предоставлена лучшей газетой Никополя — "Проспект Трубников". Подписывайтесь на газету в специальном разделе нашего портала -"ПОДПИСКА", а также во всех почтовых отделениях. Свежий номер "Проспекта" Вы сможете приобрести в точках продажи прессы.