З дружиною Валентиною Попелюх та сином Дмитром – в подальшому письменником та літературознавцем

Василь Стус заробляв на життя зовсім не так, як «придворні письменники» – у затишних кабінетах та із спецпайками: працював у Центральному державному історичному архіві, згодом — на шахті, залізниці, на будівництві, в котельні, в метро… З 1966 по 1972 — старший інженер у конструкторському бюро Міністерства промисловості будматеріалів УРСР.

Увесь цей час В.Стус піднімав свій голос проти русифікації України, морального і фізичного знищення тих, хто виступав за збереження української національної культури та відродження української нації. Він завжди дотримувався думки, що не варто й чекати кращої долі, ніж залишити поміж народу свій добрий слід. Своє ж призначення поет-патріот вбачав у відстоюванні всього українського і українців, з яких намагалися зробити космополітів, «розчинити» їх в штучному вимірі «радянського народу». У той час, коли інші пристосовувалися до життя – «аби чого не вийшло», Василь Стус обурювався, викривав, засуджував, протестував проти арештів у середовищі своїх колег. У відкритих листах до Спілки письменників (зрозуміло ж, «офіційних» та лояльних), Центрального Комітету КПУ, Верховної Ради критикував панівну систему, яка після відлиги почала повертатися до тоталітаризму, відновлення культу особи та брутального попрання прав людини. На початку 1970-х Стус приєднався до групи захисту прав людини.

Збірки поета, роботи Стуса-літературознавця друкувалися за кордоном, але не в СРСР. Наприклад, поетична збірка «Веселий цвинтар» потрапила до Бельгії і була видана в Брюсселі. А книжка віршів «Зимові дерева» побачила світ в самвидаві.

Єдина розрада для поета – поезія. Саме через неї він передавав свої почуття до реалій буття. Манера письма Василя Стуса гармонійно поєднала українську традицію із найкращими зразками світової — особливо, європейської спадщини. Прийоми віршування варіюють від верлібра до різноманітних «фольклорних» стилізацій — художнього наслідування народної творчості. Є в його віршах багато прикладів алітерацій, асонансів, прийомів постмодернізму. Усе життя поет використовував свій широкий арсенал поетичних засобів винятково різнобічно; жоден період не виокремлює певний інструмент як важливіший. Втім, у листах до рідних останніх років Стус висловлював думку про те, що йому «не личить римувати» — мовляв, це дитячі забавки.

 

Барак і карцер, де зустрів смерть В. Стус

Стуса заарештували 12 січня 1972 року. На початку вересня київський обласний суд звинуватив В.Стуса в «антирадянській агітації й пропаганді» та засудив до п’яти років позбавлення волі і трьох років заслання. Покарання відбував у мордовських і магаданських таборах. Більшість віршів, що він писав у таборі, вилучалася і знищувалась, лише деякі потрапили на волю через листи до дружини. По закінченню терміну його направили до Магаданської області, де й працював до 1979 на золотоносних копальнях. З ув’язнення звернувся із заявою до Верховної Ради СРСР з відмовою від громадянства: «…мати радянське громадянство є неможливою для мене річчю. Бути радянським громадянином — значить бути рабом…».

Мемориальна дошка на честь поета в Донецькому національному університеті

Повернувшись до Києва, приєднався до Ґельсинської групи захисту прав людини. Попри те, що здоров’я було підірване, В.Стус заробляв на життя, працюючи робітником на заводі. Перед другим арештом – у ливарному цеху, потім – на українському промисловому об’єднанні «Укрвзуттєпром». У травні 1980-го він був знову заарештований, визнаний «особливо небезпечним рецидивістом» і у вересні засуджений до 10 років примусових робіт і 5 років заслання. Під час судових засідань Василь Стус відмовився від призначеного йому адвоката, а в подальшому – відомого політика Віктора Медведчука, намагаючись самотужки здійснити свій захист. За це його вивели із зали суду і вирок зачитали вже без нього – фактично було вкрадене належне за законом «останнє слово». З рідними він більше не бачився…

Адвокатом Віктора Медведчука затвердили, незважаючи на чисельні протести обвинуваченого. Суд проходив за зачиненими дверима. Відомий правозахисник, громадський діяч і друг Василя Стуса Євген Сверстюк пригадує: «Коли Стус зустрівся з призначеним йому адвокатом, то відразу відчув, що Медведчук є людиною комсомольського агресивного типу, що він його не захищає, не хоче його розуміти і, власне, не цікавиться його справою. І Василь відмовився від цього адвоката».

Сам же В. Медведчук наполягає, що роль адвоката в таких процесах була мінімальною: «Якщо хтось думає, що я зміг би врятувати Василя Стуса, то він або брехун, або ніколи не жив у Радянському Союзі й не знає, що це таке. Рішення за такими справами ухвалювалося не в суді, а в партійних інстанціях і КДБ. Суд лише офіційно затверджував оголошений вирок».

В одному з листів, адресованому світовій громадськості (жовтень 1980), відомий російський правозахисник А. Сахаров розцінив вирок В.Стусу як ганьбу радянської репресивної системи.

Біографи Василя Стуса стверджують, що табірними наглядачами знищено його збірку з приблизно 300 віршів. На знак протесту проти жорстокого поводження табірної адміністрації з політв’язнями він кілька разів оголошував голодування, а у січні 1983 року за передачу на волю зошита з віршами на рік був кинутий у камеру-одиночку. 28 серпня 1985 року В.Стуса відправили до карцеру за те, що, читаючи книгу в камері, він – уявіть собі! – поклав лікоть на нари. На знак протесту «політичний в’язень» оголосив безстрокове сухе голодування. Помер Стус в ніч з 3 на 4 вересня, можливо, від переохолодження. За офіційними даними причина смерті — зупинка серця. Товариш В.Стуса, також колишній політв'язень, Василь Овсієнко поруч із цією версією висував припущення про загибель від удару карцерними нарами, цілком імовірно, зумисне влаштованого наглядачами.^.

Київ, 19 листопада 1989 р.: перепоховання Василя Стуса

В будь-якому разі смерть Василя Стуса слід розглядати як вбивство, скоєне радянською тоталітарною системою. Похований він був на табірному цвинтарі, і лише у листопаді 1989 року, завдяки клопотанням рідних і однодумців, поета разом із побратимами Юрієм Литвином і Олексою Тихим, що також загинули в таборі ВС-389/36 селища Кучино, перепоховали в Києві на Байковому кладовищі.

В. Стуса посмертно відзначено Державною премією імені Т. Шевченка за збірку поезій «Дорога болю». А 26 листопада 2005-го йому посмертно присвоєно звання Героя України з удостоєнням ордена Держави.

Збулися його пророчі слова:

«Народе мій, до тебе я ще верну.
Як в смерті обернуся до життя
Своїм страденним і незлим обличчям.
Як син, тобі доземно уклонюсь
І чесно гляну в чесні твої вічі -
І в смерті з рідним краєм поріднюсь».

Ще недавно ім’я його було відоме хіба що друзям, колишнім побратимам по перу та в’язниці. Але тепер ми повинні не лише знати і пам’ятати Василя Стуса, але й з сьогоденням поєднувати його героїчне життя. У творах і спогадах поет-борець повертається до нас, аби і ми не забували про своє українське коріння. Йому не судилося «сховатися від долі», та ми живемо в інші часи, хоча і в них, часом, треба відстоювати своє – українське.

…Верни до мене, пам’яте моя!
Нехай на серце ляже ваготою
Моя земля з рахманною журбою…

Світла тобі пам’ять, Василю!

Валентина ЗАСЯДЬВОВК,
Наталя ЄВТУШЕНКО

 

Статья предоставлена лучшей газетой Никополя — "Проспект Трубников". Подписывайтесь на газету в специальном разделе нашего портала -"ПОДПИСКА", а также во всех почтовых отделениях. Свежий номер "Проспекта" Вы сможете приобрести в точках продажи прессы.