Ще одним – поряд з Петром Овчаренком – прототипом кіношного Сави Зарудного з довженківської «Поеми про море», ймовірно, був колишній голова колгоспу із села Ленінського (Грушовий Кут) Сава Ніколенко…

«Каховка», дамба, номерна споруда… Скільки слів супроводжувало за піввікову історію славнозвісного Каховського водосховища – моря, що так і залишилося для людей штучним. Влітку воно викликає особливо гнітючі відчуття: «зелене», «гниле» – немов мститься людині за скалічену душу, нагадуючи, що природа любить, коли дають, а не відбирають. Чомусь одразу згадується вивершальна розповідь єдиного серед слов’ян, за словами Чарлі Чапліна, поета та мислителя в кіно – Олександра Довженка, оповідь про час і народ – «Поема про море». Схвильована історія про «народну душу» та «виховання почуттів», де між рядками прочитуються наповнені невимовної туги, далекі від пафосних ідеологічних виступів роздуми щодо руйнації особистісного у масовості колективної сліпоти. «Наше нове море – наше нове горе», – занотовував великий режисер у власному щоденнику думки очевидців великої будови, які перегукувалися з його передчуттями. Вимушений іти на черговий компроміс з владою, лірик радянського кіно обрав інший шлях: показав реальне життя простих людей у вихорі історичних змін. Створив свій останній фільм-заповіт, фільм-попередження, створив, але не встиг зняти… Та «Поема про море» своєрідним пророцтвом зійшла на долі жителів Подніпровщини, нікому не відомих головних героїв картини, чиїми біографіями (як і життям геніального режисера) пройшла цензура. «Нещасна та країна, котра має потребу у справжніх героях», – писав Брехт. Довженко черпав самобутні характери з народу, і його герої до цього часу живуть у пам’яті людей, як продовжує жити легендарний голова колгоспу Сава Зарудний у родині свого величного прототипа – Сави Ніколенка.

Скромний герой великої «Поеми»

На початку 50-х захоплення «геологічним дивом», колосальним перетворенням ріки, болісні роздуми щодо затоплення цінних природних та історичних ландшафтів, звели режисера з головою колгоспу селища Кут (нині – с. Ленінське сусіднього Апостолівського району) Савою Ніколенком. Режисер все частіше зупинявся в хлібосольній родині. Під квітучими вишнями точилися нескінченні розмови визнаного світом митця та селянином з душею лицаря. Що побачив в ньому Олександр Довженко, чому наділив рисами майбутнього героя, зробивши прототипом легендарного Сави Зарудного? Можливо, власне босоноге дитинство, щиросердне прийняття нової влади, тяжкі роздуми про сенс буття на схилі літ?

Сава Ніколенко народився за рік до революції 1905 року. Ця подія стала знаковою для простої селянської родини, де віра матері Ярини у Бога за силою своєю була рівноцінна вірі батька в міць більшовицької ідеї. За панування влади народу Антон і поклав голову на вівтар революції, загинувши від рук білокозаків, а Ярина залишилась з шістьома дітлахами на руках. Усе своє довге життя вона гордовито носила горб за спиною (наслідок перебитого під час тортур хребта, за яких ледве не померла), але не видала чоловіка-революціонера. Була суворою, вимогливою до себе, рідних, праведницею і совістю родини. Певно, саме поєднання поваги до поглядів матері та безапеляційної віри у комуністичне майбутнє батька й сприяли формуванню цілісності натури Сави, бо приймаючи всім серцем новий устрій, він все ж замислювався над деякими аспектами радянського життя, залишався людиною щирою, порядною, мудрою від землі та матері. Земля, на якій виріс, і була його поезією. Аби зрозуміти це, людям під час необхідно ціле життя, Саві ж вистачило п'ять років. Вдихаючи руду у Нікопольській шахті «Комінтерн», мріяв про інше: благодатну свіжість степового вітру, неосяжність ланів. Тоді назавжди усвідомив: він один з тих, хто складає гімн хліборобству, праці на землі. І все ж, той період гірника не пройшов безслідно, дав ім’я іншому Саві, книжковому – Зарудному.

Та поки що тривав 1929-й, рік повернення до рідного села, вступу до колгоспу «Жовтневий орач», зустрічі з майбутньою дружиною Олександрою. Незважаючи на молодий вік, 25-річний юнак викликав повагу в односельців, його щедро було наділено справжнім національним характером й зовнішністю: кремезної статури, відпочивав, як і працював, зі смаком, міг дотепно пожартувати й здивувати не за роками мудрою порадою. Сини Ярини, мов дуби, що сплелися корінням, були взірцем синівської любові, братерської вірності. Вправні в усьому, за що бралися, вони й на війну йшли, ніби на жнива, бо того вимагав час і совість.

Сава потрапив до безодні передової лише у 1942-му, весь 41-й рік працював в евакуації, в Краснодарському краї, головою правління колгоспу «Вірний шлях». Велику Вітчизняну, до останнього її дня, пройшов у розвідці, рідному полку, куди повертався після двох серйозних поранень. Війна закінчилася для нього не з першими залпами салюту – останніми ешелонами, які прибували на Батьківщину. Виконуючи урядове завдання, солдат Ніколенко переправляв племінних коней до України. Довгими безсонними ночами мріяв, як увійде в рідне село, обніме рідних, візьме в руки та відчує на повні груди дух своєї землі.

Сава Ніколенко

Степи Нікопольщини зустріли свого сина нескореними вітрами, шелестом ковили та таким знайомим терпким запахом плавнів. Він ішов додому, до матері, пішки, розкриваючи зранене війною серце скіфським буревіям, ішов, як у дитинстві, на поклик рідної крові, вдивляючись у вранішній туман, крізь який виднівся його Кут. Рідне село першим обійняло свого воїна – земляки виходили з домівок, майже на руках несли Ніколенка до власної господи, вигукуючи: «Ти будеш нашим головою!»

За спогадами очевидців, Сава, пригорнувши матір та дружину, одразу взявся готувати козацьку юшку, аби пригостити численних гостей, чи не все село йшло розділити велику радість – привітати зі щасливим поверненням. Говорили до ранку про страшні дні окупації, лице солдата суворішало від гіркої розповіді дружини про життя під прицілом поліцая-шантажиста. Очікувала на нього й така жадана новина: поява у родині сироти Тамари. Ця дівчинка на довгі роки стане відрадою його стомленої душі, притупить біль, якому не дозволяв вириватися з глибин серця.

Делікатна тема відсутності дітей ніколи широко не обговорювалась в селі, всі знали: з братів Ніколенків тільки двох винагороджено безцінним даром Божим. Доля пощадила їх на фронтах Великої Вітчизняної, але не обдарувала щастям тримати на руках власних нащадків. Та вони зробили більше, ніж могли: подарували батьківство знедоленим сиротам, підняли свою-чужу малечу, дали ім’я, та не обрубували біологічного коріння, сприяли зустрічам з родичами, підтримували й оберігали усе життя. Вимогливі до себе, висували високі моральні завдання й дітям, виховували власним прикладом справжніх людей, відданих родині й землі. На подвір’ї голови тільки й лунало: «Ви, дівчата, повинні перед вести, тоді й інші працювати краще будуть, колгосп треба з руїн піднімати!»

Вже наприкінці 40-х « Жовтневий орач» гримів далеко за межами району, бахчеві культури постачалися до сусідніх республік, колгоспники мали роботу не лише в сезон, а й взимку, за ініціативи Сави Антоновича було розпочато вирощення сорго, виробництво віників.

Коли на початку 50-х постало питання будівництва Каховської ГЕС, Сава Ніколенко сприйняв новину, як неминучість. Нещадні коліщата комуністичного механізму вимагали беззаперечного крокування курсом партії. Він погоджувався, що обезводнені степи потребують подібних заходів, разом з тим не міг змиритися із затопленням рідного села, плавнів-годівниць. Розумів масштаби руйнівної трагедії, яка впаде на його земляків. Для селян, особливо солдатських вдів, ці роки, насправді, стали чорними днинами. Люди відмовлялися переселятися в голий степ, їхали придивлятися житло до інших, вже обжитих районів.

Голова когоспу Сава Ніколенко (праворуч) з найкращими трударями свого господарства

У вихорі глобальних змін губилися долі селян, і це не давало спокою голові. Він не допускав думки, що Кутяни розбредуться світом, обірвавши віковічне коріння. Разом з братами першим звів садибу у голому степу, організував бригаду, яка піднімала хати вдовам, колгоспникам, що не могли самотужки подужати будівництво. І люди, як колись, повірили Ніколенку…

Саме в цей непростий період доля подарувала йому зустріч з винятковою особистістю – Олександром Довженком. Режисер подовгу жив у голови, вони годинами розмовляли, і було очевидно, що Сава Ніколенко ділиться сокровенним з поважним гостем. Тамара Сидоренко згадує, як батько оберігав спокій Довженка, просив дітей не заважати працювати режисерові.

– Ми не уявляли, яка людина живе в нас вдома, верх брала проста цікавість: про що гість пише у своїх зошитах? Сьогодні розумію гнів батька, адже хата була невеличкою, в ній всі – докупи, та Олександр Петрович ніби не помічав того. Був завжди у доброму гуморі, про щось запитував і все захоплювався природою.

В цей час у щоденнику Довженка з'явиться запис: «Такий герой мій чи не такий? Розпитаю людей,- хто скаже правду? Маленькі душі зменшать його до своїх пігмейських розмірів і скажуть про його свою пігмейську правду: він матюкавсь, був мовчазний, багато їв, пив, їздив у ЗІМі. Не то що мій герой, а навіть велика людина робилась близькою і зрозумілою пігмеям». Філософ людської сутності, Довженко надто глибоко зазирнув у душу Сави Антоновича, побачив там невимовну людяність, прихований драматизм мученика, мудреця, який пізнав світ через втрати, і все-одно вірив у щастя – риси характеру свого майбутнього героя.

Коли Каховське море розлилося до своїх берегів, поглинаючи навіки старий Кут, а над його схилами розкинулося нове село – Ленінське, Олександра Довженка вже не було в живих. Сава Ніколенко рідко говорив на тему однойменного кінофільму, проте коли мова заходила про великого режисера, мінявся в обличчі, на ньому з’являвся вираз, який освітлює лице лише при спомині дорогої людини. Не відомо, чи знав він, що здійснив пророцтво метра, який заповідав: «В усьому повинно бути життя».

Селище Ленінське, котре піднялося серед голого степу, дихало справжнім життям, дивувало своєю інфраструктурою, технічним оснащенням – молодістю і перспективою. Останнє було предметом гордості голови, він радів, що нащадки малоосвічених кутян, до яких зараховував і себе, молодими спеціалістами повертаються додому, складаючи прошарок сільської інтелігенції. Переймався долею здібних дітей, під час примушуючи батьків не ставати на заваді у здобутті освіти. Саме так було з прийомною донькою брата Корнія, Вірою, яка все життя віддячувала дядькові за можливість зазирнути трохи далі сільського обрію. Вже будучи людиною зрілого віку, вона наново відкриє для себе особистість Сави Антоновича. Розбираючи наприкінці 1980-х сімейний архів, випадково віднайде військовий квиток батька, в якому значилось, що Корній Ніколенко перебував у таборі для військовополонених. Цей факт з біографії брата міг перекреслити майбутнє голови, та для нього існували інші цінності, вищі кар’єрного росту, ситості буття, у нескінченному вихорі змін і хаосі він зміг зберегти те, що формулюється простим словосполученням – людська гідність.

Сава Ніколенко: фото часів війни

На порядності Ніколенка й зіграли свій спектакль режисери руйнації чужих доль. У 1963-му, році небувалого злету колгоспу ім. Леніна, голову було усунуто з посади з причини… відсутності спеціальної освіти. Розрахунок зробили правильний – участі в інтригах та заграванні з вищим керівництвом він надав перевагу «відступу в тінь». Ще п’ять років по тому трудився начальником Ленінської водонасосної станції, його спокійно-врівноважена постать демонструвала просту філософію життя: коли людина віддає, вона стає сильнішою за будь-які нещастя. І він віддавав. Свою доброту – оточуючим, знання – чоловікові доньки Федору Сидоренку. Пишався, що зять ніби дублював його долю, усього досяг сам, був обраний головою рибколгоспу, перевершив у своїх здібностях. А любов та ніжність – трьом дітям Тамари. З онуками перетворювався на мудрого українського дідуся, витягував з надр душі нескінченні історії, пересипані дотепним слівцем, справжнім національним гумором. Таким вони його й запам'ятали – веселим. Око з прижмуром та незмінне запитання: «Ну що, довгу куритимемо чи коротку?» Тамара ж помічала тінь в очах батька, відчувала наближення чогось лихого. Все частіше він роздумував про майбутнє онуків, мріяв, ким би хотів їх бачити, а невдовзі рідні дізналися про страшний діагноз – злоякісну пухлину легенів. Незадовго до смерті він зізнається доньці: «Мені б, Тамаро, літа діждатися, а там сонечко-життя!»

Сави Антоновича Ніколенко не стало 22 квітня 1970 року, йому було лише 66. Зловтішники не вірили, що легендарний голова не мав гардероба, ощадкнижок, а рідні не намагалися переконувати в протилежному, надто дорогою була пам’ять про батька. Найголовнішу цінність: ордени Леніна, Червоної Зірки, п’ять медалей – волею дружини Олександри було передано Дніпропетровському історичному музею. Вона пережила свого Саву на 23 роки, змогла побачити те, про що мріяв чоловік: дипломованих, шанованих серед людей онуків. Щороку зустрічаючи весну на могилі Сави Антоновича, наближаючись до його віку, рідні глибше розуміють, наскільки величною була ця людина у своїх думках і вчинках. Спливли з літами імена численних чиновників, а біля могили голови завжди зупиняються односельці, вклоняються й дякують, що не пустив за світом, засліплений гігантським будівництвом, залишив вдома, там, де серце, де вітер з моря приносить запах дитинства, забутий аромат батьківської землі.

Замість епілогу

Режисер О. Довженко під час зйомок «Поеми про море»

У середині 80-х, коли після тривалого небуття в світ вийшов культовий роман Олеся Гончара «Собор», деякі критики відвели «Поемі про море» роль антипода «Собору», такої собі наївно-пафосної оди комуністичному режиму. Нарекли її прозою сталінського спустошення, даючи поверхову оцінку філософській розповіді про драму особистості під час суспільних змін. Провидці від перебудови, певно, не передбачали, що справжня хвиля спустошення накриє цей край десятиліттями пізніше. Коли занедбане смердюче море почне викидати з своїх глибин рибу, а зруйнований демагогами колгосп нагадуватиме привида з заваленими сміттям схилами водосховища, відсутністю питної води.

На тлі поступового вмирання села, покинутих хат, що чорними зіницями вибитих шибок дивляться на випадкових перехожих, чужорідним тілом виглядає заснована на початку 90-х вулиця імені голови Ніколенка. З десяток новобудов, що за задумом правління села покликані символізувати відродження, новий виток у розвитку Ленінського. Та особисто в мене, крім ностальгії за днями минулими, дитинством, проведеним у бабусі, серед портретів братів Ніколенків, сільські пейзажі нічого не викликають. І як би не намагалась витягнути з душі хоч краплю надії, вона гасне під натиском чорно-білих картинок реальності. « А, можливо, то просто настрій?» – запитую себе, вдивляючись в пожовклу фотокартку, на якій з двох десятків людей – велика родина, й у всіх – освітлені щастям обличчя. «І все ж, зв’язок з ними не переривається, – підказує внутрішнє «я»,- коли між людьми сильні, перевірені часом почуття, вони не залишають нас – повертають додому. І так буде завжди, доки ми живі.»

Оксана СІЗОВА,

Журналістка (м. Орджонікідзе)

ВІД РЕДАКЦІЇ

Напевно, уважний читач пам’ятає публікацію «ПТ» (№8 від 30 січня 2014 р.) «Савка Зарудный из «Поэмы о море» «списан» с нашего земляка Петра Овчаренко». І, можливо, буде здивований: як так? У Зарудного – вже два прототипи? Але нічого дивного тут немає. Справа в тім, що в «Поемі про море» образ кіношного Савки Зарудного (актор Борис Андрєєв) – голови колгоспу одного з прибережних сіл над Дніпром, якому належало переселити подалі від «великої води» майбутнього моря сотні хат, – «зібраний» саме з керівників сіл Нікопольщини і містить, ймовірніше за усе, у собі риси декількох керівників, з якими був знайомий кіномитець. Але є підстави вважати, що увагу режисера привернули саме дві постаті керівників господарств. Один з них – герой нашої сьогоднішньої публікації Савва Ніколенко, а от другий – власне нікополець Петро Іванович Овчаренко, який у селі Покровському Нікопольського району очолював колгосп і керував «переселенням» села і господарства з 1951 по 1965 роки. Отже, для Покровського він став будівельником (при ньому збудовані клуб, лікарня, водолікарня), а для кіно – теж одним із прототипів і «джерелом» особистих якостей збірного образу Савки Зарудного.

Петро Овчаренко та Борис Андрєєв – один з прототипів та герой стрічки

В ТЕМУ…

Згадали і готуємось!

Органами місцевого самоврядування нашого міста та району розглянуто звернення Нікопольської організації Національної спілки журналістів України та Нікопольського відділення Міжнародного фонду Дніпра щодо заходів з відзначення 120-річчя з дня народження Олександра Довженка. Про плани відвідати Нікопольщину заявили ряд організацій та структур нашого обласного центру. Чернігівське земляцтво та літературно-меморіальний музей з Сосниці цікавляться заходами, які намічаються в місцях перебування митця. Якраз тому необхідно передбачити відповідні заходи при відзначенні традиційних Днів міста та району. Як не боляче з цим погодитись, але сьогодні вкрай необхідно звернутись та переосмислити довженківські твори та щоденникові записи «Україна у вогні», «Повість полум’яних літ», «Битва за нашу Радянську Україну». В країні не всі розуміють значення того, що відбувається на Донбасі, не лише для долі нашої країни. Там воюють, мирні жителі не сплять та ховаються від обстрілів, а комусь в мирних умовах чомусь необхідні вечірні феєрверки.

Як сприймає два покоління, що з’явились на світ вже після створення Каховського водосховища, кінофільм «Поема про море»? В більшості випадків багато хто не готовий для його сприйняття і розуміння. До питань, які мають значення не лише для Нікопольщини і вимагають нового прочитання і перегляду «Поеми про море», необхідно віднести, в першу чергу, стан Каховського водосховища та те, скільки часу воно зможе залишитись джерелом питного водопостачання півдня України.

Постало питання про встановлення до Дня міста пам’ятної дошки про перебування О. Довженка на Нікопольщині . Відвідання нікопольського краєзнавчого музею О. Довженком не залишило байдужими тодішніх його співробітників, які за своєї власної ініціативі створили макет території плавень Великого Лугу, яку було згодом затоплено. В своїх щоденникових записах О. Довженко звертав увагу на необхідність збереження в музеях відповідних експонатів. А поки що музейний комплекс в старому місті по вул. Микитинській, 24 руїнами основного корпусу підтверджує, що слова митця виявились дійсно пророчими. Де, як не в музеях, має бути зібрано все, що має слугувати відновленню та збереженню національної пам’яті?

З огляду на це заслуговують доброго слова та подяки діяльність музеїв в Покровському та Капулівці. В цих населених пунктах свого часу встановлені пам’ятні меморіальні дошки про перебування О. Довженка. В с. Бабине сусідньої Херсонської області створено музей старого Дніпра «Світло Оріяни». Щойно випущена книга його творця Костянтина Сушка «У згонах», яка заслуговує стати зразком та прикладом для наслідування. Після ознайомлення з книгою науковці Інституту мистецтвознавства та етнології НАН України відвідали музей, де автор особисто прийняв та ознайомив гостей. Керівник відділу Музею архітектури та побуту в Пирогові погодився надати посильну допомогу в створенні таких музеїв в інших населених пунктах-«затопленцях» .

Ці та інші питання увічнення пам’яті про митця та його перебування в наших краях розглядались 22 серпня ц. р. на засіданні оргкомітету, до складу якого увійшли відповідні керівники структур міста та району, ініціатори звернення – голова Нікопольської організації Національної спілки журналістів України Володимир Глядченко,голова нікопольського відділення міжнародного фонду Дніпра В’ячеслав Сандул, голова громадської ради при голові Нікопольської районної адміністрації Андрій Січкаренко. На засіданні, зокрема, йшлося про визначення місця встановлення пам’ятної дошки та відповідні заходи до Дня міста та Дня району.

Віктор БІЛИЙ.

Статья предоставлена лучшей газетой Никополя — "Проспект Трубников". Подписывайтесь на газету в специальном разделе нашего портала -"ПОДПИСКА", а также во всех почтовых отделениях. Свежий номер "Проспекта" Вы сможете приобрести в точках продажи прессы.